Ставши свідком декількох ракетних атак, 44-річний українець, Ярослав Шеметовський, разом зі своєю дружиною та трьома дітьми залишив в березні зону бойових дій і знайшов прихисток в Німеччині.
Ярек працював на будівництві нового ресторану в Маргетсгьохгайм на Майнштрассе, доки не почав відвідувати інтеграційний курс на початку вересня.
В цьому інтерв‘ю він розповідає про війну в Україні, а також про свій досвід у Німеччині.
Запитання: Ярек, як ви пережили цю загарбницьку війну Росії проти вашої батьківщини ,України?
Ярек: Я працював на будівництві в Київі, моя родина жила поблизу Вінниці.
Я прокинувся о 4:30 в орендованій квартирі, на околицях Київа, біля річки Дніпро. Я подивився у вікно і побачив, як декілька ракет вибухнули на іншому березі Дніпра. Це були вибухи в Київському аеропорті Бориспіль. Всі одразу все зрозуміли: почалась війна. Це було 24-го лютого.
Другий ракетний обстріл був по містечку, де я проживав. Ракети влучили по вугіллю для теплоелектростанції, в результаті здійнялась велика пожежа - було дуже страшно.
Запитання: Як ви відреагували в цій небезпечній ситуації?
Ярек: Найгірше було те, що я не був поруч з моєю родиною. Вінниця знаходиться приблизно 350 кілометрів від Києва. В Києві і на околицях почалася паніка, на вулицях і трасах утворилися корки. Добратися до залізничного вокзалу було неможливо. Лише наступного дня мені вдалося прорватися. Усюди панувала паніка! До своєї родини я добрався потягом, все було переповнено, квитки ніхто не контролював.
Запитання: Чи була Україна після анексії Криму в 2014 році якось готова до цієї війни?
Ярек: Ніхто не думав, що це насправді трапиться. Ми, навіть, не могли уявити, що Росія насправді таке зробить. Коли я був на шляху до моєї родини, то вже були організовані контрольні пости територіальної оборони. Вони контролювали вулиці і допомагали. На перший час ми організували свою територіальну оборону в нашому селі на Вінничині: ми допомагали біженцям в межах країни, шукали приміщення, рубали дрова для опалення і т.д
Запитання: Коли ви вирішили покинути Україну через війну?
Ярек: (зі сльозами на очах)
Це було дуже важке рішення, покинути батьківщину. Один з моїх київських колег по роботі разом з родиною знайшов прихисток в Чехії. Чоловіки мають право виїхати за межі країни, якщо в них, як у мене, троє дітей.
Коли я прибув до своєї родини в наше село на Вінничині, окупанти бомбардували аеропорт. Це було жахливо, бачити, як твої діти від страху заповзають під ліжка, коли над нами так низько літали бойові винищувачі, а ми не знали чиї вони: наші чи росіян.
Запитання: Яким був ваш шлях з України?
Ярек: Ми прихистили родичів, родину з Ірпіня (місто в передмісті Києва). В них більше не було житла, бо його розбомбили. Вони рятувались у нас. Вони допомогли нам дістатися кордону з Молдавією на їхньому електроавто. До Польщі було далеко, хоча нас там очікували друзі. Давніше я працював у Польщі. Родина з Ірпіня довезла нас до кордону з Молдавією і повернулася назад в наше село.
Я не можу передати словами, як це жахливо, все залишити. (сльози на очах) В нас нічого не залишилось. Ні з чим в чужу країну - таке можна зробити заради дітей, щоб вони могли жити.
В Молдавії нас забрали автобусом волонтери. Вони нам сказали, що ми повинні вирішити, куди вирушати далі. Спочатку ми планували їхати до Варшави. У вечері ми прибули до Румунії, до міста Яси. Звідти румунські волонтери допомогли нам дістатися Бухаресту. В Бухарест ми прибули вранці і мусіли до вечора чекати на вокзалі наступного потягу до столиці Угорщини, Будапешту. Дорога туди тривала 14 годин. Три дні ми з дітьми провели в дорозі, в нас не залишилось жодних сил.
В Будапешті ми зустріли волонтерів, які організували автобус через Австрію на Вюрцбург-Роттендорф до притулку s. Oliver. Коли ми опинились в цьому автобусі, ми відчули надзвичайне полегшення. Ми сподівалися, що ми нарешті знайдемо спокій у Німеччині.
Запитання: Чи знайшли ви справді спокій, коли ви прибули до Німеччини?
Ярек: Ми прибули до Німеччини 17 березня. Приймальна зала Роттендорфу була переповнена біженцями з України. Люди були розгублені. В притулку нам пояснили, що про нас піклуватимуться, нас зареєстрували і сказали, що з часом ми можемо отримати дозвіл на проживання і роботу. Ми були дуже раді, адже всі хотіли працювати. Потім нам знайшли житло. Так ми познайомились з Крістіаном і його родиною з міста Естенфельд. Вони надали нам один поверх в їхньому будинку. Ми дуже вдячні Крістіану і його родині за допомогу!
Одразу ж в перший день в Роттендорфі ми познайомились з волонтерами Тадеком (Tadeusz Sienkiewicz керівник будівництва нового ресторану на Майнштрасе, уродженець Польщі) та його дружиною. Вони запитали, чи хтось розмовляє польською, так як я раніше працював у Польщі, я володію мовою. Вже наступного дня вони повезли нас у Вюрцбург і показали місто.
Запитання: Як виглядає ваше нове життя в Німеччині?
Ярек: спочатку нам не вірилось, що ми таки в Німеччині. Тут багато чого по-іншому. Тут ми захищені і в безпеці, і все гаразд. Багато до чого ми ще звикаємо. У Вінниці ми жили в селі з великим садом, за ним сумує моя дружина. Вона відвідує курси німецької мови і по суботах працює в кафе. З вересня я також відвідую мовний курс, який триватиме 10 місяців. Мова країни, в якій ти живеш, дуже важлива. Моїм дітям 17, 10 і 4. Вони з травня ходять до школи та садочку. В класах діти з різних регіонів України, вони повинні навчитись ладити один з одним. Мій син грає у футбол і проводить багато часу на спортивному майданчику. Моя донька добре говорить англійською і в неї вже є подруги. Діти швидко вчать німецьку мову. Вони трошки розчаровані, що літні канікули тут лише 6 тижнів, в Україні вони тривають 3 місяці. Однак, ми всі тут в безпеці і не треба більше боятися.
Запитання: Як життя в Німеччині відрізняється від життя в Україні?
Ярек: Бюрократія тут дуже складна (сміється). Анкети, формуляри, щоб з ними впоратися потрібно знати мову.
Крістіан нам з цим дуже допоміг. І Тадек допоміг мені з документами для роботи. В Україні все диджітально. Все зберігається в онлайн-порталі «Дія» (показує свій мобільний телефон, в якому збережені всі документи від посвідчення водія до закордонного паспорта). В нас також використовуються документи в паперовому форматі, але так як ми їх там майже не використовуєм, то більшість біженців не взяли їх з собою. В Німеччині ці документи в електронному форматі не визнаються - це проблема. За ці декілька місяців в Німеччині я назбирав більше паперових документів, ніж за все моє життя в Україні (сміється). Крістіан приносить все нові папки. Це вже стало звичкою, що він всі листи для мене кладе на сходи, потім ми їх читаємо, перекладаємо і складаємо в папку.
Моїй старшій дочці 17 років, вона відвідувала з кінця червня до початку літніх канікул Гімназію в місті Вюрцбург. Зараз у нас проблема з атестатом. В Україні діти в 17 років здають державні іспити. Вона могла б здати їх у місті Лейпциг, але вони б нічого не дали тут, тому що тут потрібен атестат про закінчення гімназії в Німеччині (абітур). Довгий час було невідомо, чи вона зможе залишитися в гімназії. Ми сподівалися, що вона зможе продовжити навчання тут, вивчити мову і здати абітур. В цій школі вона познайомилася з чудовими людьми, з якими і досі підтримує контакт. Але наприкінці липня їй сказали, що вона не може надалі навчатися тут. Все було дуже складно. Вчителі намагались допомогти, але все було марно. Її та інших українських дітей направили до іншої школи, Franz-Oberthür-Berufsschule. Вона була дуже засмучена, адже в гімназії їй дуже подобалось, і вона тільки звикла до нових умов, як знову потрібно було все залишити. Незадовго до початку навчального року, вона дізналась, що могла б навчатися в іншій школі FOS/BOS в спеціальному інтеграційному класі, але для цього потрібно скласти іспит. Зараз вона навчається саме в цьому класі. Моя дочка каже: «Нас всіх об‘єднує спільне бажання, навчатись. Я сподіваюсь, що все буде добре.»
Запитання: Вже декілька тижнів ви працюєте тут на будівництві. Як довго ви чекали на дозвіл на роботу?
Ярек: Цей процес зайняв приблизно два місяця. Спочатку пройшов реєстрацію, потім отримав ідентифікаційний номер, фотографії, фіктіонсбешайнігунг (тимчасовий документ на проживання в Німеччині). Наразі в мене вже є дозвіл на проживання і дозвіл на роботу, але посвідчення від ландратсамту ще не прийшло, але мені вже призначили зустіч в середині жовтня. Зараз я лише іноді працюю на будівництві, так як відвідую мовний курс, наразі я зосереджуюсь на навчанні.
